Біблія чи Коран?

Іслам – це назва релігії, заснованої Мухаммедом на початку сьомого століття після народження Христового, що робить її наймолодшою ​​з так званих великих релігій світу. Термін «іслам» означає «покірність», або «повне підпорядкування». Священною книгою ісламу є Коран. Він складається з 114 сур, або розділів, які поділяються на вірші, подібно до Біблії, за винятком того, що цей поділ на вірші не однаковий в деяких версіях, а в деяких взагалі його нема.

Під час вивчення Корану, який за обсягом приблизно дорівнює Християнським грецьким писанням, впадає в око відсутність розповідей про чудеса або докази того, що Мухаммед справді був пророком, посланим Богом.

Мойсей, перший, хто почав писати Біблію і перший пророк, який був посланий до нащадків Якова і вирушив до Ізраїлю, був добре укріплений чудесами, які й сам міг вчинити, щоби довести свою божественну місію (Вихід, розділ 4). Так само, коли прийшов Ісус Христос, Він зробив стільки чудес, що всі, хто не дозволив собі осліпнути від егоїзму, змушені були визнати, що Він посланий Богом (Івана 7:31; 10:37, 38; 14:11).

Мухаммед прийшов без жодних надприродних доказів своєї божественної місії. Час від часу його критики звертали на це увагу, і він неодноразово говорив їм, що його робота полягає не в тому, щоб творити чудеса, а просто проповідувати, і що відсутність чудес насправді для того, щоб перевірити їхню віру.

Але що таке віра без доказів?

Будь-яка людина могла заявити, що вона послана Богом. Мойсей і Христос довели це, здійснивши безліч чудес, але де чудеса Мухаммеда? У Корані він зізнається, що їх у нього немає (Див. Сури 2:118; 10:38; 11:13; 6:109).

Тим не менш, багато мусульман стверджує, що він справді творив чудеса. Вони неодноразово розповідали, що він розколов місяць, і, як доказ цього, наводять суру 54:1. Однак насамперед слід зазначити, що в цьому тексті не йдеться про те, що Мухаммед розколов місяць. Мусульмани, які коментують цей вірш про розкол місяця, стверджують, що це могло статися з Мухаммедом та його вірними в долині Мекки, але це слід розуміти як алегорію або так, ніби це може збутися у майбутньому (Див. Аль-Мунтахаб)

Біблійна розповідь про створення світу, а також про потоп знаходить численні підтвердження, знайдені у гірських породах, що підтверджується геологічними науковими записами. Але де докази того, що місяць колись був розколотий?

Інші наполягають на тому, що Мухаммед справді здійснив багато чудес і що вони були записані в Альхадис, або Хадіси, записах мусульманської традиції, які були систематизовані у третьому столітті мусульманської ери.

Серед чудес, які, за переказами, здійснив Мухаммед, можна назвати такі: «Дерева, скелі та гори вітали його біля Мекки. Якось, коли люди дуже хотіли пити, Мухаммед наповнив усі їхні глеки, пустивши воду зі своїх пальців. Якось він покликав дерево, щоб засвідчити божественне своє доручення. Дерево йшло, розриваючи землю, доки не прийшло до нього. Тричі воно свідчило про те, що Мухаммед є пророком Божим».

За словами сера Вільяма М’юїра, таких переказів було близько пів мільйона.

Однак тут ми стикаємося з тими ж труднощами: традиція суперечить письмовому джерелу, як це є в іудаїзмі, і у так званому християнстві. Коран просто не допускає жодних чудес. У ньому ясно говориться, що Бог сказав: «Ми не надіслали [Пророка] зі знаменням тільки тому, що давні народи не повірили в них» (Сура 17:59, Якубович). Це явно не припускає жодних чудес. Якщо б Мухаммед робив чудеса, навіщо дорікати його слухачам за те, що вони просили про них? Навіщо їм скаржитися на те, що немає чудес? Тим більше, Коран також це підтверджує.

Письмове слово завжди надійніше за усну традицію, і до цього висновку нас підштовхує фантастична природа цих нібито чудес.

Коран називають найближчим суперником Біблії. Він є священною книгою для мільйонів мусульман, які вірять, що він, Коран, не створений, а посланий з небес і відкритий Мухаммеду ангелом Гавриїлом у вигляді розділів, або сур. Зважаючи на те, що Біблію часто звинувачують у тому, що вона суперечить сама собі, любителі Біблії не поспішатимуть із висновками про те, що Коран суперечить сам собі.

Але в самому Корані ми знаходимо визнання протиріч у тому, що він надає собі право «скасування» або «анулювання». Критики Мухаммеда скаржилися, що він іноді суперечив сам собі, тому що вчив: якщо наступне одкровення суперечить попередньому, то останнє скасовує або анулює попереднє. Таким чином, ми читаємо: «Жодне з Наших одкровень Ми не скасовуємо і не забуваємо, але замінюємо чимось кращим чи подібним. «Чи не знаєш ти, що Бог (Аллах) є над усім?» (Сура 2:106; 16:101, Якубович).

Оскільки в Корані залишаються як попередній, або ж скасований вірш, так і той, який з'явився пізніше і водночас анульовує попередній, можна легко побачити, як у Корані можуть виникнути суперечності. Особливо це можливо у зв'язку з тим, що точно невідомо, коли була «об'явлена» кожна сура, і тому не завжди можна визначити, який текст скасовує, а який скасовується.

Деякі сучасні мусульмани заперечують це і стверджують, що те, що Мухаммед назвав скасованим або анульованим, не було чимось, що з'явилося в Корані, а лише тим, що могло бути написане в Тураті чи Єврейських Писаннях, або в Інджілі чи Євангелії. Проте робити таку заяву – означає заперечувати свідчення історії, які показують, чому Мухаммеда звинуватили у фальсифікації, а також ігнорувати контекст Корану.

Таке твердження роблять лише деякі сучасні мусульмани, відповідно до свідчень найвідоміших мусульманських книжників та імамів минулих часів. Отож тексти, які були скасовані, є в Корані, як і ті, які їх скасовують.

Щодо Сури 16:101, 102 відомий Разі каже: «Коментатори без винятку вважають, що скасуваннє у цьому законі». А щодо Сури 4:15, 16, у якій йдеться про покарання невірних дружин, Разі каже: «Школа Аба Ханіфи вважає, що текст [в Корані], який дозволяє домашній арешт, був скасований тим, що накладали тілесну кару». Коментуючи Суру 2:102, Разі стверджує, що уривок може бути скасований і все ж таки залишитися в Корані. Інші авторитетні мусульманські коментатори, що висловлюють схожі думки, – це Бейдаві, Джелалейм та Абдулла.

З Біблією таких труднощів не виникає.

Хто правильно її розуміє, для того вона є гармонійною від початку до кінця. Саме цього ми й маємо очікувати, зважаючи на те, що вона претендує бути Словом Бога Єгови. Як правило, ті, хто стверджує, що Біблія суперечить сама собі, роблять це тільки тому, що не можуть відрізнити буквальну мову від символічної, або тому, що не враховують контекст, або ж тому, що їм не вистачає об'єктивності.

Одне з найяскравіших протиріч, виявлених у Корані, стосується свободи віросповідання.

З одного боку, є низка висловлювань на користь релігійної свободи, наприклад: «Хай не буде примусу до релігії». А з іншого боку, раз у раз з'являються висловлювання, що вказують на протилежне: «А коли минуть заборонені місяці, то вбивайте багатобожників, де б ви їх не знайшли, беріть їх у полон, оточуйте їх і влаштовуйте проти них різні засідки; але якщо вони покаються, будуть звершувати молитву й давати закят, то звільніть для них шлях. Воістину Аллаг - Проститель Милосердний».

І ще: «І боріться на шляху Аллага проти тих, хто бореться проти вас: Вбивайте їх усюди, де зустрінете. … Боріться проти них, доки не зникне смута, і релігія не буде належати Аллагу», або поки не припиниться спокуса (Сура 2:190-193, 217, 218; 8:12; 9: 5, 123, Якубович).

Сучасні мусульмани стверджують, що Коран вчить свободи релігії і виступає лише за оборонну війну, але чи можна вважати такі висловлювання, як «вбивайте багатобожників, де б ви їх не знайшли», «але якщо вони покаються… то звільніть для них шлях» і «вбивайте їх…» поки не припиниться спокуса, оборонною війною чи дозволом свободи релігії? Саме арабське слово «джихад» спростовує таке твердження, оскільки воно означає «релігійна війна проти невірних чи магометанських єретиків» (Вебстер).

Дуже багато мусульман було вбито іншими мусульманами через релігійні розбіжності. Звісно, ​​це не означає свободу віросповідання.

У світлі історичних даних ніщо не може бути більш фантастичним, ніж твердження, що іслам вірить лише в оборонну війну.

Факти засвідчують, що після того, як Мухаммед отримав владу в Медіні, він організував загони мародерів для нападу на каравани суперників, і перші три напади були абсолютно безуспішними.

Після здобуття влади в Медіні, куди він втік як релігійний біженець із Мекки, він дозволив страчувати своїх критиків. Найвідомішим прикладом є страта єврейського племені Корайза: близько 700 людей були обезголовлені на ринку, страчували їх з ранку аж до ночі. Так, євреї були незадоволені. Релігійний мотив проявився в тому, що їм було запропоновано повне помилування, якщо вони відмовляються від свого іудаїзму заради ісламу. Жоден із них не прийняв цю пропозицію, хоча їхня відмова означала не лише смерть для них самих, а й продаж у рабство їхніх дружин та малолітніх дітей.

Мухаммед організував експедицію проти Мекки, яка швидко капітулювала. Після смерті Мухаммеда іслам поширився в Європі за допомогою меча. Його зупинила армія під командуванням Карла Мартелла, сина Піпіна, діда Карла Великого, у Франції 732 року. Остання серйозна поразка, яку зазнала армія ісламу, відбулася перед воротами Відня в 1863 році.

Відень знаходиться далеко від Мекки!

Знищення турками великої кількості вірмен у ХХ столітті слугує ще одним доказом того, що іслам не обмежував свої військові дії оборонними війнами.

Дуже дивно, зважаючи на такі дані, стверджувати, що іслам вірить лише у оборонну війну.

Намагаючись виправдати джихад ісламу, мусульманські книжники посилаються на війни, які вели ізраїльтяни за наказом Єгови.

Однак у жодному разі війни Ізраїлю не можна назвати джихадом. Те, що вони велися за наказом Єгови, видно з того, що щоразу перемога отримувалася завдяки втручанню Бога (Іс. Нав.10:11; Суд. 5:20; 1 Сам. 17:47; 2 Хр. 20:15)

Крім того, їхні війни велися не для того, щоб розширити Ізраїльське царство до світової держави. За багато століть до цього Єгова обіцяв цю землю нащадкам Авраама, і, як суверенний правитель всесвіту та землі, Він мав право віддати землю тому, кому забажає (Бут. 12:7). Тому ми читаємо, що Давид розширив межі Ізраїлю до визначених Богом меж, і ні Давид, ні Соломон не розпочинали воєн, щоб вийти за ці межі.

Далі Єгова Бог ясно дав зрозуміти ізраїльтянам, що вони служать як Його екзекутори і повинні знищити ці народи за їхню безбожність. Це робиться не тому, що вони такі праведні, а тому, що в іншому випадку вони самі стануть безбожними, і помста Єгови буде спрямована проти них.

Єгова знищив безбожний світ за часів Ноя потопом. Він знищив безбожні міста, такі, як Содом і Гоморра, вогнем, що зійшов із неба. Він знищив первістків Єгипту, Він також міг використати народ Ізраїлю для знищення своїх ворогів через війну між людьми, якщо би Він цього забажав.

Бог терпить безбожних, доки не прийде час знищити їх (Пов. Зак. 9:4-6; Рим. 9:22).

Крім того, дії Єгови проти ворогів Його народу в ті часи були пророцтвом про Його майбутні суди. Ось чому Його «битва Великого дня» називається Армагеддон. (Суд.5:19; Пс. 82:1-19; Об.16:14, 16). Коли прийшов Христос Ісус, Він, безперечно, поклав край усякому використанню тілесної зброї Божими слугами, ясно сказавши: «Кожен, хто візьме меча, від меча і загине» (Матв. 26:52).

Його послідовники беруть участь у духовній війні, використовуючи меч духа, Боже Слово, а не тілесну зброю (2 Кор. 10:3, 4; Еф. 6:12-17).

Вони терпляче чекають на Єгову, щоб Він за них помстився (Соф. 3:8; Рим. 12:19).

Хоча вищесказане і може когось образити, слід зазначити, що ми не можемо очікувати на прихід правди і її відкриття для нас, якщо дозволимо нашим почуттям, а не розуму керувати нашими переконаннями. Слово Боже каже: «А тоді прийдіть - і розсудимось» (Іс.1:18).

Це означає, що треба порівнювати спокійно та об'єктивно, зважуючи на факти та подані аргументи, а потім бути готовим заплатити за це певну ціну, бо правда коштуватиме нам чогось. Ось чому нам радять: «Купи собі і не продавай ніколи правду» (Пр. 23:23).